Национализм как прибежище негодяев

[zuof8]

Тут вот опять прибегут и скажут: цитировать Олеся Бузину - это фи! моветон! Врет он все, всех и вся дерьмом поливает, панимаешь!

И тем не менее. Правда, она грязна, некрасива и непрезентабельна. И пахнет, безусловно, нехорошо...

Олесь БУЗИНА. Национализм как прибежище негодяя

Одним из самых счастливых периодов в моей жизни были 2002-2003 годы, когда я работал ведущим страницы «Литературный ринг» в газете «Киевские Ведомости». Редакция только что переехала на Рыбальский остров в здание, которое арендовала у будущего оранжевого олигарха Петра Порошенко. У меня был свой кабинет, в котором я мог появляться, когда захочу. Правда, он принадлежал не только мне. Раз в неделю в этом же кабинете заседали еще два киевских юмориста – Ян Таксюр и Александр Володарский, которые вели страницу «Клуб Голохвастова». Так как мы встречались редко и приходили в редакцию по разным дням, то надоесть друг другу не могли. Наоборот, иногда наши встречи превращались в весьма поучительные разговоры, напоминавшие посиделки на диссидентских кухнях.

Таксюр рассказывал о догматах православия и о том, чем они отличаются от католических. От него я впервые услышал, что догмат о непорочном зачатии Девы Марии, принятый католиками, глубоко нелогичен, почему его и отрицают православные. Ибо, если Дева Мария тоже зачата непорочно, как Иисус Христос, то в ней не должно быть человеческой сущности – только божественная. А, если так, то и Христос не имел бы человеческой сущности, был бы зачат от непорочного Бога Отца и такой же непорочной матери и никак не мог бы искупить своей смертью первородный грех человечества.

Вот так славно проводили мы время в богословских беседах, что казалось абсолютно фантастическим для эпохи первоначального накопления капитала в Украине. Вокруг думали о шекелях. Мы размышляли о душе. И однажды ненароком в поле наших дискуссий попала какая-то постановка режиссера Жолдака. Не помню точно, какая. То ли «Швейк», то ли «Три сестры». Я признался, что всегда ухожу с Жолдака после первого же акта вместе с той половиной публики, которая уходит с него именно в этот момент, не желая больше выносить профанацию искусства.

Таксюр – светловолосый, усатый (как сейчас вижу его в тонких золотых очках, пиджаке и непременно каких-то хитрых штанах с изысками – накладными карманами, например) добродушно, но как-то с болью улыбнулся и сказал: «Видите ли, Олесь, Украина – это такая страна, где можно безнаказанно издеваться над высокими проявлениями человеческого духа. Тут можно глумиться над Шекспиром, над Пушкиным, и ничего за это не будет, что эти жолдаки с успехом и делают».

Формула Таксюра показалась мне универсальной. Я даже понял сразу, в чем сила украинского национализма. В том же, в чем была мощь программы «За гроші» на одном из центральных каналов. В ней за небольшую сумму предлагали людям заняться какой-то мерзостью – например, ловить ртом консервированные помидоры. Платили за это гривен пятьдесят. Но, удивительно, желающие всегда находились! Стоит такая раскомплексованная личность вся в размазанных по роже помидорах, ловит их пастью и радуется – и помидоров поела, и денег заработала, и по телевизору показали. А, самое главное, вели эту передачу на державной мове – сердце радовалось, как неслась украинизация в массы!

Украинский национализм, что бы о нем ни говорили, дал великий исторический шанс хаму. И хам этим в полной мере воспользовался. Быть аристократом сложно. Нужно уметь ездить верхом, знать иностранные языки, хранить верность государю, не плевать на пол, не пить дешевой водки (а, тем более, самогона!), не ковыряться в носу, не кричать «Ганьба!», не лежать на Майдане, делая вид, что голодаешь за Украину, а тайком ночью трескать мед в палатке с такими же «голодающими»... Господи, сколько всего нельзя! Разве может душа среднего индивидуума («человека толпы», по Ортеге-и-Гассету), тем более, рожденного в каком-нибудь Чертополе, выдержать такое?

Наоборот. Националисту прощается все, что бы он ни сделал. Вчера был секретарем ЦК КПУ по идеологии, как Кравчук? Ну и что? Ведь сегодня же он «перший президент»! Резал польских профессоров во Львове в 41 году в компании с немцами? Да это же высшее хамское счастье – выпускать кишки из настоящего профессора, тем более, польского! Це так патріотично! Нет ничего странного, что Академии СБУ теперь собираются присвоить имя этого резуна – Романа Шухевича. Свидомых украинских жандармов, конечно же, должны готовить только в учебном заведении имени погромщика и агента германской разведки! Из любого другого они выйдут такими... «трошки недоробленими».

Яркий пример этого – оправдание националистами любого приспособленчества. Для нормального человека предательство – это плохо. Для националиста – высокий образец для подражания. Мазепа – герой. А почему герой? А потому что рекордсмен по предательству. Польского короля предал. Турецкого султана предал. Гетмана Дорошенко предал. Гетмана Самойловича заложил. Родному батьке собственной полюбовницы голову отрубил. Московскому царю в душу наплевал. Только шведского короля не успел предать – жизнь кончилась. Разве ж это не симпатяга? Да ему улицы в Киеве мало за такие заслуги – весь Киев нужно переименовать в Мазепоград! Ну, если не весь, то хотя бы его центральную часть возле парламента. Или Конча-Заспу под Киевом, где живут на государственных дачах новые мазепы.

А если Мазепа признан эталоном, чего же ожидать от остальных? Есть в Киеве такой гнусный персонаж – директор Института украинознавства Петро Петрович Кононенко – в розовой юности «борец» с национализмом («Зеркало недели» как-то опубликовало статью, в которой рассказало, как молодой Петр Петрович лизал красный партийный зад, пробираясь в него по трупам студентов-товарищей). Я знавал его уже позже. Это чудо природы с костистым шилоподобным носом, напоминающее седую лабораторную крысу в сером пиджаке, служило деканом филологического факультета Киевского университета, когда мне пришлось там учиться.

В день августовского путча оно обдрыслялось настолько, что даже хотело отправить в колхоз наш 5-й курс, чтобы, не дай Бог, не было студенческих беспорядков, и успокоилось только, когда ему объяснили, что пятикурсников просто нет в городе – на дворе август, и собрать их физически невозможно. Теперь этот гибрид партуродца и компилятора написал главу об истории украинской критики в новом учебнике литературы, начав ее... с себя. А на заседаниях Национальной комиссии по морали требует запретить творчество Бузины как антиукраинское! Пусть попробует запретить! Я ему обещаю, что после этого у него начнется по-настоящему веселая жизнь на улице Гончара – очень вредная для организма пожилого извращенца.

«Негодяй» – синоним слова «негодный». По «Словарю Даля» – это «никуда не способный, дурной, плохой». Но негодяй негодного еще хуже! Это «дурной, негодный человек, дурного поведенья, нравственности, мерзавец». Одним словом, такое, с чем ни пить, ни дружить, ни в карты играть нельзя. Негодяй ли Роман Шухевич? Однозначно – негодяй. А Мазепа? Да это просто аршин, которым меряют негодяев!

Не годился для науки лжеученый Кононенко, для литературы – псевдописатель Яворивский, для кино – околорежиссер Ильенко. Именно поэтому под конец жизни они и подались в националисты. А куда же им еще? Где возьмут таких «митців», если тот же Кононенко запомнился студентам 80-х только как комический персонаж, автор учебника «Комуністична партійність як вищий прояв народності», пристававший к первокурсникам с фразой: «Що ж це ви читаєте Плеханова? Ви ж радянська людина!» Как анекдот из уст в уста ходил рассказ о его посещении общежития на улице Ломоносова, где в одной из комнатушек этот будущий вялый член комиссии по морали узрел на стене вырезанную из журнала «Данаю» Рембрандта и тут же выпалил гневно: «Що ви тут голу жінку почепили? Краще б Шевченка повісили».

В жизни каждого человека есть звездный час. Есть он и у негодяев. На их улице сейчас праздник – льется вино, «швартуются» к подъездам дорогие автомобили, раздаются премии, разворовываются бюджеты. Так уже было. При том же Петлюре, о члене Директории которого приват-доценте Швеце (помните такого? Уверен, что не помните!) в анналах истории осталось такое упоминание: «Называет себя профессором, пьяница, мот, играет на бирже с казенными деньгами». (Эту характеристику на Швеца можно прочесть в книге Михаила Ковальчука «Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння» – очень поучительное чтение, советую.)

Но как из известной субстанции не слепишь пулю, так и из сборища негодяев не получится ничего стоящего. Даже если назвать его красивым французским словом – «национализм».

То, что Яворивский псевдописатель и сволочь, давно известно. Что Кравчук был главным компартийным идеологом и во многом ответственен за бегство из Украины многих актеров и художников, за гневно оклеймленую нынешним Президентом русификацию, факт неоспоримый. То, что Юрий Ильенко никакой не кинохудожник, а Жолдак никакой не театральный режиссер, достаточно просто начать смотреть их творения. До конца смотреть необязательно. Опасно для психики.


Це він, згаданий Петро Петрович Кононенко. Це ж наше ж всьо! Незмінний директор Інституту Українознавства!

А це він, знаний у всьому світі українознавець Сергій Петрович Плачинда, той, що беззаперечно встановив українське походження древніх єгиптян, Яхве, Адама і Іісуса Христа та авторство древніх українців у винаходженні колеса!

Більше не можу. Тут пряма мова від boga4

Прикол верстальників головної сторінки сайту "моралістів" дав мені поштовх написати про етіх людей - про їх високий авторитет, що дає право диктувати іншим, чим їм цікавитись можна, а чим "зась".

Сазоненко Галина Стефанівна

(яка раніше в паспорті була "Анна Степановна", поки не вирішила назватись "автентичніше" професійному справжньому українцю). Директор Українського гуманітарного ліцею, в якому я мав щастя провчитись 3 роки. Про відповідність її займаній посаді я судити не можу - варто би запитати про це вчителів, з яких мало хто пропрацював чи працює там довго. Оце стерво отруювало загалом позитивне враження від ліцею - і вчителів толкових багато було, і кумпанія учащіхся підібралась цікава (малопозитивні мажори, яких батьки впихували в ліцей вчитись, тому це прєстіжна, не складали більшості.)

Порядки для учнів придумувались інколи якнайдебільніші, панувала показуха - коли приїжджали "поважні гості" (якісь чиновники чи політики), треба було показати їм, як у нас все чінно-гламурнєнько-по-православному. При цьому на обличчі пастора наших душ сяяла противна "етикетна" посмішка. Галина Стефанівна (її в УГЛ називали "Стефа"), прасті госпаді, за професією вважала себе хіміком, і тому проводила частину уроків цього предмету. Після своєрідної, але шарящєй попередньої хімічки, хімічіскій курс 10-го класу із Стефою був повним провалом. Спочатку були молекули. Моделі молекул, складені із кульок, які в хвилини душевнава валнєнія директорка жбурляла в учнів нашої групи. Нікого не травмувала, щоправда. Ще була традиція, задавши незрозуміле для всієї групи або без однозначної відповіді запитання (наприклад: "-Карбон - це... продовжіть мою думку". правильна властивість карбону була, звісно, одна - котру поімєла в віду Галина Стефанівна), викликати по списку ліцеїстів і всім виставляти двійки і одиниці в колонку. Або: занадто повільно вийшов до дошки - теж маєш одиницю.

Варто зазначити, що регулярно наша група була зарахована в "дебіли" і "пропащу групу, котра для мене не існує". Якось, коли урок хімії відбувався відразу після фуршету, який Стефа влаштовувала для чергових "поважних" мудил, вона намагалась написати нам на дошці якусь просту формулу і замість цього накалякала неправильну фігню. Коли цей хімічний нуль без палички повернув до нас голову і з посмішкою сказав "я випадково складніший варіант реакції написала, але так теж правильно", стало помітно, що наша люба директорка "нафуршетилась". Коли я вже закінчив ліцей, через рік чи два, батьки мажорів скінулісь па рублю і подарували їй машину. В наші часи аж такого ще не було, але натяки "що ви можете корисного зробити для ліцею" вже були. Батькові чувака, якого зібрались вигнати після того, як він отримав двійку на семестровій роботі з хімії (:)), Стефа запропонувала купити телевізор.

Там же, в УГЛ, у відповідності до насаджуваних нам "моральності і духовності" і "національних цінностей" викладався курс "українознавство". Знайомтесь -

Кононенко Петро Петрович

, директор інституту українознавства, ще один член комісії суспільних моралістів. Про те, що корені українства слід шукати в "Махабхараті" і "Рамаяні", тоєсть, що Крішна - то є вітчизняне божество Кришень, варто було б написати детальніше. На основі лецій П.П. можна було б скласти короткий курс "патріотичних цінностей" для молоді - хіба що додати основи телегонії і

піда

расології. Про них П.П. чомусь не згадував, але про велич українського слов"янства, яке тисячу років відбивало атаки

жидомасонів

римлян, чесав регулярно. І взагалі, я думаю, цей сивочолий "дослідник калу" відривався по повній програмі на наших лекціях. У компанії серйозних науковців його тут же попустили б, віраятна.

Якось треба було підготувати колективні реферати, і ми, щоб не заморочуватись, відсканили книгу Нечуя-Левицького про українську міфологію, і роздрукували, не відредагувавши навіть архаїзми автора. Робота була оцінена на відмінно. Петро Петрович мав авторитет срєді вищезгаданої ліцейної директриси, а тому по його протекції в нас тримали вчителем фізики брата П.П.,

Михайла Петровича Кононенка

. Забавний шизік, який замість фізики розповідав нам про "фізику виживання", корисність і шкідливість для здоров"я відповідно позитивних і негативних іонів, свою участь у діяльності клубу уфологів, а на контрольних роботах просив "поставити запитання свічці". Для економії паперу конспекти мали були написані дрібним шрифтом і без полів з краю сторінки. В якості лабораторної роботи могло бути здане "спостереження за воронами". Без сумніву, Михайло Петрович своєю смішною крейзанутістю доповнював "патріотичний" образ свого брата. Цікаво, що навіть не знаючи про те, до какой жизні дійшли Галина Стефанівна Сазоненко і Петро Петрович Кононенко, я б, не довго думаючи, назвав їх головними довбойобами свого ліцейного життя. Ну не згадується нічого позитивного про них, і що тут зробиш.

Родинні таємниці

Лілії Григорович

(ще одна "моралістка"), про які мені стало відомо все в той же період, коли я вчився разом з її сином (і бачив іншого сина, молодшого) розписувати на многабукаф не буду, це неетично. Скажу лишень, що коли ця пані в черговий раз

спиздоне

згадає про необхідність боротьби з "пропагандою легалізації легких наркотиків" (на цю тему навіть є резолюція комісії моралістів) і утвердження сімейних цінностей, це буде дешевий фарс. Попереджаю можливі звинувачення в порпанні в брудній білизні. Я б про цих людей не писав взагалі, але я проти, щоб феєричне збіговисько мудил шота ніпанятнає "рекомендувало" ліквідувати сайт, на якому я зберігав фотографії, чи блогосервіс, на якому з"явиться цей запис, чи відстежувало ресурси, які я відвідую, чи просто підгавкувало тим, хто вже давно незадоволений "вседозволеністю" в інтернеті і планує занятись "регулюванням" мережі.

А ось він, згаданий брат Петра Петровича, Михайло Петрович, той, що в ліцеї фізику викладав. Тепер він теж видатний українознавець!


Колектив Науково-дослідного інституту українознавства МОН України щиро вітає шановного Михайла Петровича Кононенка, старшого наукового співробітника відділу природи та психології етносу НДІ українознавства, вчителя-методиста, відмінника освіти України із нагородженням почесним знаком «За наукові досягнення».

Смердить? Ну що Ви, співвітчизники, це смердить наша гордість. Наше ВСЬО!!!

PS. "Вижу какие-то свиные рыла вместо лиц, а больше ничего..."(с)